16. 11 в бібліотеці ім. Маяковського відбулася зустріч учнів 10 класу з членом Національної спілки письменників України, лауреатом премії ім. Івана Франка, людиною, яка присвятила життя дослідженню о. Хортиця Костянтином Сушко. Костянтин Іванович презентував свою нову книгу "Заворожений острів", яку всі бажаючі можуть почитати в шкільній бібліотеці.
Костянтин Іванович Сушко
Народився 05.10.1946 року в селі Бабине Верхньорогачикського р-ну Херсонської обл. – прозаїк, журналіст, член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України, лауреат міжнародної премії імені І.Франка.
Закінчив філологічний факультет Запорізького державного педагогічного інституту зі спеціальності «Російська мова та література». Трудовий шлях розпочинав теслею, токарем-формувальником. Служив у війську. Після демобілізації працював слюсарем-складальником.
Із 1972-го – на журналістській роботі, редактор заводської багатотиражної газети «Днепростроевец». Працював в обласній молодіжній газеті «Комсомолець Запоріжжя». Започаткував першу в області профспілкову газету «Выбор». 1992–1999 – головний редактор газети «Запорозька Січ». 1999–2005 – на творчих хлібах. З березня 2005 по жовтень 2007 – генеральний директор Національного заповідника «Хортиця».
Головний напрям його творчої діяльності – природа та історія. З багатьох написаних ним книг – сім про Хортицю. Серед них: «Наодинці з Хортицею» (1996, 2004), «По Хортиці» (1989), «Хортиця відкриває таємниці» (2000), «Острів Хортиця» (2001), роман «Я обираю Хортицю» (2004), збірка художніх новел «Дев’ять молитов у серпні» (2007), розлоге дослідження «Віщий степ» (2004), «Тіні забутих міст» (2003), роман-застереження «Бентежна Хортиця» (2009).
Нагороджений медаллю «За розвиток Запорізького краю».
Двоє серед тиші
Оповідання
Запоріжжя
«Поліграф»
2002
Від автора
Інколи у мене запитують: «А чому ви пишете тільки про тварин? Невже люди не варті вашої уваги?»
Що тут сказати... По-перше, звичайно ж, варті, навіть дуже. По-друге, не настільки вона цінна, важлива й нагальна ота, особисто моя, увага, аби комусь потерпати через Ті відсутність. До того ж, скільки вже й без мене писано про людей!.. Та від того щасливішими ми з вами щось не стали.
Може, тому й не стали, що людина звела на п'єдестал винятковості лише власну сутність? Може, тому й не складається у нас, що ми зарозуміло поставили над усе лише вартість власного буття?
Як бачите, я нічого не стверджую, а просто ставлю запитання. До себе, до вас. І з почуттям дещо запізнілого, але щирого каяття, в міру своїх сил і можливостей, розповідаю про тих, хто, як сказав свого часу Бернгард Гржимек, має не менше права жити на Землі, ніж ми, люди.
Автор
Двоє серед тиші
ТИША. Така тиша навкруги, що чути, як тане під сонячними променями іній. Навколо така напружена зосередженість, що раптовий тріск, шурхіт чи стукіт по мерзлій землі сприймаються, мов вибух вулкана.
Зупиняюсь. Серце - як не вискочить. Хвилина, друга, третя, десята... Нарешті вгамовуюсь і продовжую шлях. За поваленим осокором знаходжу лігво, з якого щойно вискочив кабан. Мабуть, той самий, якого я зустрів минулої суботи тут же, на узліссі, котрого бачив позаминулої суботи й зустрічав мало не щоразу, коли навідувався сюди протягом літа й усієї осені.
Старий вепр, як і належить самотнім блукальцям, давно вже не жив у стаді. Пам'ятаю, як я перелякався, коли навесні вперше зустрівся з кабаном мало не віч-на-віч у прибережних заростях очерету. Та кабан, мабуть, злякався не менш, ніж я. Постоявши хвильку, він раптом рвучко зірвався з місця й так дременув косогором, що конем навряд чи наздогнав би. Здавалося, вепр бігтиме світ за очі, поки не впаде, зовсім знесилений.
Та невдовзі я знову зустрівся з утікачем. Упізнав знайомі сиві ворсинки під очима й на щелепах, розгледів, що праве вухо ледь звисало... (Мабуть, відморожене...). Вепр дозволив мені роздивитися його, як слід, а потім, як і минулого разу, ні сіло, ні впало, кинувся навтьоки. Дивно... І чого він злякався? Адже в руках у мене нічого, окрім фотоапарата, не було.
Згодом - ще одна зустріч... Потім ще одна, і ще... Щоразу звір поступався мені дорогою, проте далеко вже не втікав. Він уже й сам почав пильно роздивлятися мене, сторожко прислухаючись і втягуючи в себе повітря. Почав мене пізнавати? Траплялося навіть так, що вепр, угледівши людину заздалегідь, уже нікуди не біг, а завмирав у своєму лігві, не зводячи з двоногого створіння очей. Я бачив, навіть гостро відчував, як звір спостерігає за мною, проте робив вигляд, ніби й не підозрюю, що він поруч. Підкреслено байдуже сідав на пеньок, діставав термос, бутерброд. У бік кабана - жодного погляду.
Дивні відчуття огортали мене, коли я півгодини, годину, а то й більше проводив по сусідству, як прийнято вважати, з лютим звіром. Не страх, навіть не острах, а щось схоже на почуття присутності... І я глибоко шанував тишу, котра западала навколо нас, мало не обожнював оте несподіване обопільне почуття довіри, що виникало, мовчазні дерева, привітне небо, навіть старий пеньок, на якому іноді сидів... Інколи я приносив у рюкзаку своєму незвичайному «приятелеві» капустяні качани, зачерствілі шматки хліба, знаходив вепрячу стежку, або й відразу його самого, розкладав «гостинці» на видному місці, відходив убік і ховався за деревом. Кабан уважно спостерігав за моїми діями, звичайно ж, він усе розумів і невдовзі неквапно, часто зупиняючись, підходив до хліба, до качанів і прибирав усе до крихти, їв кабан похапцем, і мені так приємно було спостерігати за ним. Звір теж зрідка спідлоба поглядав у мій бік. Більш ніж певен, що в такі хвилини ми чудово розуміли одне одного.
Та, мабуть же, не лише ми. І сороки здогадувалися, що воно й до чого, бо вже не здіймали галасу, коли я з'являвся й зустрічав кабана.
Холодної зими вепр інколи навіть супроводжував мене. Йшов на деякій відстані назирці годину, другу... Я зупинюсь - і він зупиниться. Зроблю крок назустріч -кабан теж відступить на крок. Неквапно так відступав, з гідністю.
...Того морозяного ранку я у знайомому лігві злякав іншого кабана. Точніше, самку. Звір вискочив блискавично, майнув за деревами, і це мене здивувало. Довго йшов по сліду і згодом побачив... Не свого знайомця, а молоду свиню. Дещо заспокоївшись, а може, навіть зовсім забувши про людину, вона щось розкопувала край поля. Помітивши мене, відразу сховалась у ліску. А де ж мій вепр? Увесь день проблукав ярами, вибалками, заглядав у сад - кабана ніде не було. Пізніше знайомий мисливець поділився зі мною своєю радістю:
- Забив отакенного вепра! І, ти знаєш, він чомусь нікуди не втікав. Вийшов із ліска, став і витріщився на мене...
Я відчув, як холод миттю заповнив мої груди. Та я ще не вірив, а тому з надією, що знайомий не підтвердить моїх слів, запитав збентеженим голосом:
- Морда у нього була геть сивою?
- Так.
- А праве вухо трішечки звисало?
- Еге ж, звисало, - здивовано відповів мисливець. – А ти чому про це питаєш?
Я попросив мого товариша показати, у чому він був зодягнутий на полюванні того дня...
Так і думав: на мисливцеві була зелена фуфайка, як і в мене, такі ж чорні гумові чоботи й коричнева шапка... Вітер тоді дув з-під вепра...
Коло межі
СПОЧАТКУ лисеняток було четверо. Вони вже навчилися бачити одне одного, відчувати млосну й незалежну єдність між собою й матір'ю, як раптом найбільшенького не стало. Перш ніж щезнути, воно відмовилося ссати материнське молоко, перестало рухатися, згодом втратило тепло, і мати винесла його геть із нори. Пізніше таке ж трапилося з другим і третім лисенятком. Те, що лишилось, нічого не розуміло, і тільки невиразна віддалена тривога змушувала його з нетерпінням чекати матері та ще чогось нового, ніколи не баченого, але жаданого до нестями.
То був великий світ за межами нори. Уперше лисенятко звідало його якось зранку. Легенько підштовхуючи ззаду, мати вивела своє дитя із підземелля ще до сходу сонця, бо знала, з якою нелегкою радістю стріне воно світло незнайомого дня. І відтоді стало у лисенятка дві оселі. Одна - глибоко під землею, темна й тісна, проте затишна й надійна, а друга на поверхні - неосяжна й чаруюча, спокуслива й бентежна. Малюк ще не визначив, котрій віддати перевагу, він аж схуд від хвилюючого захвату і сновигав то в нору, то з нори, то з нори, то в нору. Лисиця, як і завжди, постійно кудись зникала, кудись ходила, проте довго не затримувалася. Лисенятко швидко збагнуло, що мати не заохочує його до самотніх прогулянок, і вдалося до хитрощів. Воно не квапилося слідом за матір'ю з нори відразу ж, а терпляче чекало певний час, потім підповзало до виходу, обережно висовувало мордочку, прислухалось і принюхувалось. Пахло свіжою зеленню, а ще начебто водою, матері не відчувалось. І лисенятко вилазило, обтрушувало свою шубку, інколи навіть облизувало її. Потім, пильно обдивившись навколо, вирушало у мандри.
Йому ще не під силу було збагнути, що з одного куточка галявини, тобто від нори, до іншого, найвіддаленішого, - зовсім недалеко, щонайбільше стонадцять лисячих кроків. До дубка ж і до кущика глоду - ще ближче. Малюк, котрий щойно почав пізнавати життя, міряв його не кроками й не стрибками, а кількістю своїх вражень.
За першої подорожі, тільки-но залишивши нору, лисенятко набрело на мурашник і вмить зупинилося, уражене. Забувши про все на світі, малюк спостерігав за живим мереживом незнайомих створінь, то нахиляючи мордочку до самої землі, то відсахуючись від неї так, що аж навшпиньки ставав. Раз якось чорний прохолодний ніс опинився так низько, що лисенятко відчуло чийсь живий і не зовсім лагідний дотик, у ніздрях залоскотало, лисенятко зібралось було чхнути, як його щось зненацька кольнуло. У той же ніс. Малюк скрикнув і вдарив себе лапою по мордочці. Відразу ж гавкнув, уперше в своєму житті гавкнув і не злякався того незнайомого крику, а зрадів йому. І він гавкнув ще кілька разів підряд, оббігши навколо мурашника і невідомо, чим би закінчилася ця зустріч, коли б не прийшла лисиця.
Лисенятко уже набиралось розуму, а отож і досвіду, бо замахало назустріч матері хвостом, хоча й невміло, проте щиро. Воно зраділо, а водночас і знітилося. Зраділо, бо дорослішає, от і мати це бачить, а знітилося від того, що залишило без дозволу підземну оселю. І лисенятко покірно підставило шию, і мати взяла своє дитятко за шкірку та й понесла його до нори.
Окрім того молока, що приносила мати невідомо звідки, лисенятко поки що нічого не їло і, мабуть, було щасливим від того. І не голод, а жадоба вражень пізнання гнала його з нори невдовзі слідом за матір'ю.
Хто скаже, далеко чи зовсім поруч з норою розташувався мурашник? Схилившись над купиною, котра, мабуть, ніколи не знала спокою, і дивлячись поперед себе, лисенятко потряпляло зовсім в інший світ. Це — за першою зустріччю. Потім світ той усе наближався й наближався, і коли лисенятко збагнуло, що мурахи такі ж живі створіння, як і воно саме, нібито приєдналося до них, хоча вже й не затримувалось, а прошкувало далі. Туди, де завжди зустрічає, а отож, либонь, і мешкає ящірка, гуде волохатий джміль і ніжний аромат розсилають вусібіч грицики.
Залишаючись без матері, лисенятко не гасало по галявині, витоптуючи деревій і мітличку, цмин і тонконіг, а неквапно рухалось ніким не проторованою стежкою вражень. Не навпростець, а попід деревами пружкою галявини. Інколи досягало й середини галявини, де під дубком мало (крадькома від матері) затишне кубельце. Коли від вражень підступала втома, до того ж і сонце здіймалося високо, лисенятко йшло під дубок. Воно відчувало: мати повернеться ще нескоро, отож, воно й полежати біля своєї власної, третьої, оселі встигне й схопитися рвучко до нори не запізниться. І буде потім їм із матір'ю так хороше удвох, коли зустрінуться!
Траплялось інколи так, що лисенятко чи то підступало до самої межі самостійності, чи то навіть уже й переступало її, бо так захоплювалося життям, що й про матір забувало. І вже, мабуть, жило б так собі й жило, коли б не голод. Голод повертав малюка й до реальності, і до нори й охоплював його нетерпінням.
Затишно так і спокійно на підстилці із сухого листя й трави під дубком. Отож, лисенятко не зчулось, як задрімало, а потім і заснуло. Не бачило воно, як промайнула галявиною косуля, обходячи завбачливо нору, як на хвильку затулила хмаринка сонце, кинувши на землю кілька важких краплин. Матір свою теж не почуло. А вона ось, стоїть поруч, дивиться на дитя своє й вирішує, чи збудити його, чи почекати, коли саме прокинеться. Мати геть мокра, а в зубах тримає куличка, вкрай знесиленого й зневіреного, а тому ледь живого.
Ніхто не скаже, сорочий крик почуло лисенятко, чи запах матері... Воно розплющило очі, підняло голову й позіхнуло. Як це завжди траплялось за подібних обставин, лисенятко ладне було знітитися, хоча й зі сну, проте в очах матері був не осуд, а якесь дивне ще незнане заохочення. І раптом якась гаряча хвиля накотилася на лисенятко. Захопила його усього від хвоста до кінчика носа, бо звірятко побачило, що мати кинула здобич у траву й відступила. І ніякої підказки, ніякої команди не треба було малюкові, аби схопитися на ноги й кинутися туди, де жевріло живе тепло, загорнуте у пір'я. Малюк з розгону ткнувся у нього носом, переконався в тім, що таки справді тепло і відразу ж відсахнувся, тихенько гавкнув. Зиркнув на матір — чи помітила?.. Помітила! Знову гавкнув. І відчув себе великим, як мати й дужим таким, як мати. І ще відчуло лисенятко, як бринить десь нестійкий поклик. Не до нори гукав він, а далі, за межі галявини, бо справжній світ набагато більший, аніж той, що встиг відкритися досьогодні.
Хіба ж він знає, отой лось...
ЗА вузенькою смужкою посадки відразу починається плавневий чагарник. Такий густий, що не пройдеш. За чагарником — галявинка, з боку озера підперезана очеретом. Галявинку оточують височенні осокори й верби. На галявинці завжди затишно й тихо. Тут оселився лось. Він ще молодий, а тому дуже веселий, часом до безтурботності веселий.
Лось забув, що народився він на материку, в лісі, а сюди ще зовсім маленьким приплив разом із матір'ю, рятуючись від переслідування. Матір тоді легко поранили у стегно, отож, вона зуміла, змогла здолати річку й знайти порятунок на острові. Пізніше, коли лось підріс, коли раптом забув про материне молоко (та й молоко на той час у матері щезло), по них знову стріляли. Різкі уривчасті звуки, котрі в людей називаються пострілами, лося не лякали, а втікав він тому, що бігла чимдуж мати. Довго бігла, а тоді раптом упала й більше не підвелася. Куля розірвала їй бік, лосиха бігла згарячу, обливаючись кров'ю. Вона б іще бігла, та втратила силу-силенну крові, впала й відразу перестала дихати.
День і ніч простояв молодий лось біля матері, а тоді пішов геть знайомою стежкою, що вела до плавневого узлісся, до саду.
І залишився лось один. З року в рік набирався він досвіду. Здавалось, усе вже знає й усе вміє. Знає, де росте осока, де зарості соковитого рогозу, зрозумів, що кора на деревах у саду, хоча й не дуже смачна, проте поживна. Особливо навесні, коли сил нестача. Ретельно оббілував одну гіллячку — маленьку таку, зовсім крихітну гілочку, і змужнів. Багато лосеві не треба, сад же о-оон який велетенський, то чому ж люди так лементують, коли він туди заходить?
Кілька разів на рік заглядає лось до саду й майже завжди натрапляє там на людей. Який вони галас тоді зчиняють! Кричать, свистять, б'ють чимось важким по відрах, і лось втікає. Такою собі неквапною риссю біжить, викидаючи уперед ноги. Без паніки, та все ж втікає лось. Він місяцями бродить тут сам-один. І як йому хочеться підійти до людини, нахилитись (бо вона ж менша від нього), роздивитися, хто вона, яка вона? Але навіть наблизитися лось не наважується. А людина теж навіть ані найменшого натяку на спілкування з сохатим не виказує. Чи то вона боїться лося, чи ненавидить...
Між тим, лось не дуже боїться людини. Раніше ж зовсім не боявся. Не довіряв — це було, а страху— ніякого. Та от виросли у лося перші роги. Затверділи вони, поносив їх лось кілька місяців, а під осінь скинув. Легше стало і голові, й тілові, але відчув разом з тим лось у собі якусь незрозумілу тривогу. День ходив з нею, другий, тиждень, місяць. Якось побачив на березі озера людей і враз зупинився. І легенький дріж прокотився по всьому тілу — від самого носа до куценького хвоста. Лось довго спостерігав за людьми, не рушачи з місця, аж поки ті не пішли. А коли пішли, лось несподівано рушив слідом, бо щось не до кінця з'ясоване марилось йому у зв'язку з тією зустріччю, і він хотів з'ясувати, і таки з'ясував. То був страх. Все ж таки страх то був. Перед людьми. Нічим не вмотивований, ніким не спровокований страх дикої тварини перед людиною. Незалежно від намірів людини — страх. Лісовий велетень не знав, що страх той дуже довгий і такий старий, як отой далекий, небачений і нечуваний лось-пращур, перший, котрого вбила людина. Тоді ж страх передався свідкам загибелі, вкарбувався в лосину свідомість, почав закріплюватись і розвиватись від покоління до покоління, бо скільки лосів тих полягло від людської руки за увесь час...
Лось — такий великий, такий могутній, такий красивий, зрештою, і в той же час — такий наївний. Може, десь там на денці своєї душі (якщо вона у нього є) лось відчуває, що людина день від дня, рік від року веде наступ на нього. І на вепра веде, й на лисицю, і на їжака навіть, але твердо, свідомо про це лось нічого не знає. Він просто бачить, як навколо стає все менше землі, де б він міг почувати себе вдома... Земля залишається, але вона змінюється на очах. Висихають річки та болота, щезають луки, пасовиська й ліси. Лосеві не треба нікуди далеко ходити чи їздити, аби переконатися в тім, що рідне середовище згортається, він усе рідше зустрічає лисиць, давно уже не бачив шуліки і ось-ось забуде про отой чудовий моріжок біля плавневої затоки. Випалили люди суху траву на моріжку, а землю зорали. Посіяли кукурудзу — і буйна, соковита піднялася качаниста, проте лось туди ні разу не зайшов. Від того лану поруч з плавнями віє смутком і чужістю, і лось не ходить туди.
Лось любить свою галявинку серед очерету, відчуває легкість і рівновагу, коли у крихітних воронках поблизу болота впізнає свої старі сліди. Він радіє стежині, котру протоптала його мати в чагарнику, серед очерету й рогозу, під дубами й в'язами. Часто на тій стежині лось надибує сліди вепра й косулі, але не сердиться від того. Нехай ходять собі, де заманеться, бо сусіди ж.
А от на озимині одного разу побачив лось зовсім незнайомий, невідомий йому, чужий слід. Такий чіткий, явний, він тягся двома рівненькими смугами, і відгонило від того сліду різким, неприємним запахом.
Увечері лось побачив на шляху, за озиминою, горбатеньку білу машину, проте ніякого зв'язку між нею й отим самовпевненим слідом по полю не відчув.
Багато чому навчився лось із матір'ю й без матері, а от зіставляти очевидні речі, до того ж речі, котрі мали до нього пряме відношення, він не вміє. І не знає лось, що у тій білій машині сидять озброєні люди. Давно вже вислідили вони самотнього звіра і втратили спокій. Нічого не знає про це лось, і те, що сьогодні, угледівши машину на шляху під лісосмугою, він повернувся й побіг у рятівні хащі, ще ні про що не говорить. Лось просто пішов собі. Захотів він так, а не тому, що відчув небезпеку. І хтозна, як воно буде завтра.
Буран
УРАНЦІ господар відстебнув ланцюжок разом із нашийником і сказав: "Біжи, Буран". Та Буран не побіг. Тією всеохоплюючою радістю, котру приносили йому вільні прогулянки, зараз і не пахло. Усе починалося не так, як завжди, як Буран до того звик. По-перше, ніколи раніше господар не звільняв його від цепу вранці, а тільки ввечері. По-друге, спускаючи собаку погуляти, господар відстебував лише ланцюжок, а нашийник зоставався на місці. Тепер же Буран звільнився повністю й почувався від того незвично, ніяково. А ще Буран розумів: господар ніколи не надавав його нічній свободі особливого значення. Тимчасове звільнення собаки від ланцюга було для нього ніби звичкою, обов'язком, як заготівля дров, як розчистка подвір'я від снігу або ж закривання хвіртки на ніч. Але сьогодні, сказавши тихо: "Біжи, Буран", — господар здавався якимось дивним. І вразливе собаче серце зіщулилось від тривожного передчуття.
Куди бігти? Навіщо? Буран завжди знав, що йому робити, лише відв'яжіть його. Тепер же нічого не розумів, а тому залишився на подвір'ї.
Невдовзі приїхали на вантажівці двоє чоловіків. Буран навіть голосу не подав — то знайомі господаря. Цікаво, чому це вони, зайшовши до хати, не зачинили за собою двері? Буран чекав, що недогляд гостей виправить господар, проте й він не зачинив. Задкуючи, господар через деякий час вийшов із хати, несучи разом з одним зі своїх знайомих диван. Другий гість ніс стіл. Потім серед двору опинилися стільці, телевізор, холодильник і щось глухо подзенькувало у двох великих мішках.
Буран ніколи нічого подібного не бачив і так розхвилювався, що у нього пересохло в горлі. Кілька разів він підбігав до господаря, розмахуючи хвостом, намагався заглянути йому у вічі, ніби питав: "Що? Що трапилось? Куди це ти зібрався?" Але господар не звертав на собаку уваги. Господар взагалі, схоже, поводився так, ніби Бурана поруч зовсім не було.
Буран забіг із протилежного боку будинку, сперся лапами на стіну, заглянув у вікно: що там. Нічого не видно. А вантажівка вже повна речей. Уже й борт зачинили. Усі троє сіли в кабіну, двигун завив, захурчав, машина рушила з місця й покотила геть із двору.
Буран розгубився. Кинувся було слідом, але ж позаду залишалося подвір'я. Буранові слід його стерегти. До того ж, залишався дім з відчиненими навстіж дверима... Ніколи ще, протягом п'яти років свого життя, Буранові не доводилося вирішувати стільки проблем відразу, і собака зовсім занепав духом. Пізніше він усе ж вибіг на вулицю, добіг до повороту, зупинився. Нашорошив вуха й ніс. Завмер. Послухав, чим пахне повітря й що є в ньому, гавкнув кілька разів і повернувся до подвір'я.
Із відкритих дверей будинку відганяло тривожною порожнечею. Бурану так хотілося подивитися, як там воно, але він не посмів. Він навіть за присутності господаря не заходив до хати, а без нього й поготів. Буран став передніми лапами на потертий гумовий килимок перед дверима (далі не можна). Втяг до себе повітря. Безліч знайомих запахів ринулися на нього, але найсильнішим виявився запах незатишності й порожнечі. Буран важко зітхнув, позіхнув і приліг на килимок.
Пес здогадувався: господар більше ніколи не оселиться в цій хаті. Але в те, що він неодмінно повернеться, вірив. Господар просто дуже спішив (таке з ним і раніше нерідко траплялось), він ще приїде сюди, забере те, що забув, поспішаючи, і Бурана поведе за собою.
Ще раз збігав Буран до повороту. Нікого. На подвір'ї собака уважно вивчив відбитки протектора, сліди приїжджих, сліди господаря. Нічого не зрозумів. Про їжу й не думав. Він лише трохи похлебтав водички із чавунчика, що стояв коло будки.
Господаря все не було. Уночі, коли на небі висипали зірки, зійшов повний місяць, і трішки підморозило, загострилися звуки. Буран сторожко прислухався до них, і чим менше вони нагадували ті, що мали б сповістити про наближення господаря, тим більше Буран сподівався, що господар повернеться.
Під ранок собака задрімав, зібгавшись на гумовому килимку біля ґанку. Прокинувся від гуркоту. До воріт наближався трактор із причепом, за ним — екскаватор. Коли трактор з екскаватором зупинились, на землю із кабіни виплигнули кілька чоловіків. Буран широко, сподіваючись побачити серед них господаря, розкрив очі, та господаря не було. Буран насторожився, зайняв свою звичну службову стійку і, не відходячи від порога хати, дзвінко загавкав. Пес раптом навіть ніби зрадів появі чужих людей, бо вони нагадали йому про те, що він не якась там безпритульна шавка, а собака, що перебуває на службі. Буран гавкав упевнено, з достоїнством і навіть із натхненням.
Та люди, схоже, не звертали на собаку уваги. На превеликий свій подив, Буран побачив, як один із приїжджих відчинив ворота, впустив на подвір'я трактор з причепом, екскаватор. Ще ніколи не бачив Буран стільки сторонніх на подвір'ї за відсутності господаря, він гавкав усе так же дзвінко й безперервно, але чим далі, тим гостріше відчував, що рішучість починає йому зраджувати. Буран пам'ятав, як на подвір'я, коли залишався вдома сам, забігали хлопчаки - то води попити, то яблук увірвати... Буран чітко відчував нерішучість у діях маленьких людей, а тому гавкав без злості, для порядку. Люди ж, котрі з'явилися на подвір'ї зараз, разом із трактором й екскаватором, поводилися абсолютно незалежно, а то навіть взагалі нахабно. Вони зовсім не боялися неприв'язаного собаки. Буран це відчував і розгубився.
Пес ще гавкав, але вже з частими паузами. І стояв він уже не біля порогу, а серед городу. Буран раптом втратив можливість нормально сприймати те, що відбувалось у нього на очах. Він лише відзначав: полетіла на землю черепиця. Потім — дерев'яні рейки, крокви, балки. На очах у собаки руйнувалось те, що, як сподівався увесь час Буран, було завжди, що здавалося йому непорушним і постійним. І від цього було страшно.
Буран затремтів. Він уже не гавкав. Пес тихенько скавучав, перебігаючи з одного кінця городу до іншого.
Гуркіт двигунів, крики людей, тріск, скрегіт. Під обід все затихло. Хата перетворилася на купу уламків саману, цегли, понівечених дощок. Люди поїхали, і як тільки вдалині розтав гуркіт двигунів, куточком міцно заволоділа тиша.
Буран лежав на мокрому снігу в городі довго, поки не перестав тремтіти. Потім підвівся й неквапно побрів до того, що ще зовсім недавно було притулком людини. Пес знайшов місце, де під уламками глини й черепиці мав бути поріг і принюхався. Пахло димом із розтрощеної груби й вогкістю. Буран довго розкопував передніми лапами завал і зупинився лише тоді, коли знайшов краєчок порогу, прикритого гумовим килимком. Обдираючи лапи до крові, пес розкопав поріг повністю, ретельно обнюхав його й приліг на килимок.
Примруживши очі, він поглядав на подвір'я, на дорогу. Буран чекав господаря. Відчуття безвихідності вже заявило про себе, але стосувалося воно лише хати.
Про зміни на краще у своїй власній долі Буран вірив. І він чекав. Якщо вже господар залишив його тут, значить, Буран тут потрібен. Отже, тут залишилося ще щось, необхідне господареві, і Буран з подвір'я нікуди не піде.
Ніч минула без особливих тривог. Удень лише сороки порушували сумну Буранову самотність. Буран піднімався лише для того, аби попити води із чавунчика, здебільшого ж непорушно лежав. Дрімав, сторожко ловлячи усі звуки.
Під ранок третього дня пішов сніг, густий і вогкий. Буран ще міцніше зібгався й повернувся так, щоб снігом не засліпило очі. Іноді провалювався в сон, і тоді йому ввижалося рідне подвір'я, квітуча яблуня біля водопроводної колонки й господар на стільчику з сигаретою в зубах. Сон був таким явним, що Буран гостро відчував запах сигаретного диму і чув, як гудуть бджоли. Господар пускав дим кільцями і посміхався до Бурана. Пес радів наближенню вечора: ось-ось його відпустять на прогулянку до самого ранку...
_______
Покинутий господарем, Буран так і не пішов з подвір'я. Дев'ять днів непорушно пролежав він на гумовому килимку біля порога зруйнованої хати. На десятий помер...
Сусідка
Маленька метка ящірка з'явилася на світ, коли давно уже відспівали солов'ї, а на околиці гайка зацвів полин. З перших миттєвостей життя світ приголомшив і мало не осліпив її нестримними розливами сонячних променів, соковитою зеленню, а головне — хвилюючою безкінечністю простору, котрий линув у високість. Ящірочка заплющила очі, зіщулилась і якби вміла рахувати, то, мовивши про себе "шість, сім, вісім", на числі "дев'ять" знову побачила б навколо себе повінь із світла й кольорів, і вже не острах, а цікавість відчула б у собі.
"Десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять..." Приблизно стільки миттєвостей провела новонароджена в затінку під сухим кленовим листочком, поруч зі стеблинкою кульбаби. Добре огледілася, прислухалась і хутенько так, ніби мала за собою не півхвилинки, а сто років життя, з одного сухого листочка на інший, зі стебельця на стебельце, по трісочках і між квіточок побігла ящірочка по косогору. Не вниз, дедотлівало невідомо ким розведене й залишене багаття, а нагору.
Нехай не знічує, а тим паче не збиває з пантелику вас така швидкоплинність, прямо тобі навальність простеньких, та все ж подій крихітного створіння. Мовляв, ще й обсохнути не встигла, а вже біжить світ за очі. Як це так?
А ось так. Не забувайте, що йдеться про ящірку звичайну й незвичайну істоту, існування якої не має жодного, бодай найменшого прошарку часу, котрий вона згаяла б бездумно. У кожному русі, погляді, дозволимо собі навіть сказати, намірі і вчинку - неухильний сенс. Ящірочці не треба "вчитись", бо вона все "знає", знає все, що слід знати їй уже з народження. І вона квапиться.
Ось вона підбігла до кам'яної брили, куди привела її невідома стежечка у траві, ніби хтось заздалегідь попередив її і про брилу, і про стежечку. Світ попереду чи то звузився, чи його щось затулило — не видно ні неба, ані дерев. Ящірочка витягла голову вперед і підповзла до брили. Ледь торкнулася губами, а потім і язичком смарагдової губки моху. Відчула тепло й вологу, затишок і спокій і встала навшпиньки, аби побачити, що воно там, за брилою.
Не видно... Ящірочці ж треба було знати, бо брила її зацікавила. І вона рішуче поповзла, чіпляючись за мох, але чомусь не далі, вперед, а все вище й вище. До неба, чи що?
Ящірочка повзла обережно, розмірено, а тому встигла второпати, що брила тут не єдина. Одна заміняла іншу, і так усе вище й вище, поки нарешті брили, об'єднавшись в одне ціле, завершилися голою рівниною, підпертою чимось гладеньким і нездоланно стрімким. Не встигла ящірочка зробити й кілька спарених кроків, як стіна розчинилася простором (чи він завжди тут був?), і звідти дихнуло тривожною солодкістю.
Обійти б, обповзти б ящірочці той простір, але так хотілося зазирнути, і ящірочка не встрималася. Навряд чи встигла вона щось побачити, зазирнувши у простір, проте почула:
- О, диви, ящірочка!
Ящірочка, звичайно ж, нічого не зрозуміла, і, либонь, не сам голос її налякав, а велетенська тінь, що небавом народившись після звуків, випливла із надр простору і посунула на неї. Звірятко відсахнулося, відступило на кілька брил униз. Можна було б узагалі зіскочити на землю й щезнути в бур'яні, але щось утримувало ящірочку від втечі. Вона не сховалася навіть тоді, коли невідома тінь затулила увесь простір і мало не накрила її саму. Було якось так тривожно й водночас цікаво. Дуже цікаво. Неймовірно.
- Ти ба, і не тікає, - мовила тінь, і тут же додала: -Мабуть, тому, що маленька...
- Еге...
Тінь була начебто одна, проте звуки, що линули від неї, різнились. Один був жвавий і тоненький, а другий густий і неквапливий.
- Може, дістанеш її? Га?
- Втече...
Тінь розломилась. Частина її залишилася чатувати простір, а інша зависла над брилою й потяглася до ящірочки. Ящірочка чекати не стала, сплигнула із брили відразу на землю й зупинилася тоді лише, коли відчула над собою надійну тінь лободи. Перепочила трохи, бо несподівана зустріч все ж таки схвилювала її. Згодом же продовжила мандрівку.
З'їла хруща. Обстеживши трав'яні хащі поруч із брилою, ящірочка збагнула, що брили ті кінечні. Вони замикаються у велетенську споруду з кількома ребристими виступами.
Поруч зі спорудою мешкала землерийка, віддалік сліпак, мурахи. У траві плигали коники, лазили гусениці, сновигали павуки, і ящірочці не було ніяких ускладнень ні зі сніданком, ні з обідом, ні з вечерею. І ще не визначивши, що жити залишиться тут, вона полювала в трав'янистих зарослях, інколи вилазила на брилу і грілася на сонечку.
Із брили нерідко виходили тіні — то одна, то кілька відразу. Позаяк ящірочка бачила їх досить часто, то заздалегідь здогадалась, що то не тіні, а такі ж живі істоти, як і вона сама, як і сліпак, як землерийка та навіть мурахи з кониками. Ящірочка здогадалася також, що істоти ті бачать, що кожного разу вони пізнають її, і те, що жодна з них навіть не намагалась ящірочку переслідувати, проймало довір'ям до них.
Уже під кінець літа увесь неосяжний світ замкнувся для ящірочки у ланцюг, став нібито кінечним, мов та бриляста споруда. Починався він із самої ящірочки, далі йшли їжак, землерийка, сліпак, коник, цвіркун. Ящірочка побувала навіть на невеличкому озері й переконалася, що вміє плавати. До того ж там, серед ряски, поруч з чаплею і лискою, біля жаб, жуків-плавунців, качок та нірців, вона почувалася своєю. Отож, світ починався з незбагненного розмаїття, а кінчався істотами, що мешкали в кам'яній споруді. Потім довкілля знову поверталося до ящірочки.
Ночувала ящірочка у покинутій землерийкою старій норі під кореневищем старого клена, а ближче до осені стала шукати собі постійну оселю. І вона знайшла її — ледь помітну шпаринку між кам'яними брилами біля самої землі.
Ящірочка пролізла у шпаринку, обстежила в темряві безліч ходів, поки нарешті між брилою й дошкою не облюбувала собі затишну комірчину чи випадково, чи то навмисне кимось невідомим вистелену ватою. Згори просочувалися запахи тепла й тих істот, котрі, мабуть-таки, були власниками брилястої споруди. І це дуже влаштовувало ящірочку, бо останнім часом вона відчувала на собі прихильність тих істот.
Повітря було надзвичайно прозорим, небо високим і синім, а дні - ясні й тихі. Ящірочка наносила сухої трави до своєї комірчини й так ретельно та любовно вимостила її, що замилуватися можна було б. Усе рідше вона показувалася зі своєї схованки, поки нарешті заснула, вловивши підвладним лише їй відчуттям звуки розміреної врівноваженої ходи. То десь далеко-далеко прошкувала зима.
Шлях в один кінець
БОЛОТЯНА черепаха через те й зветься болотяною, що без водоймища серед очерету й рогозу, серед комишу й осоки жити не може. Там того водоймища — нірцеві п'ять разів пірнути й виринути, і вже на протилежному боці, а треба, щоб обов'язково було. Нічого, що й самої води майже не видно з-за латаття й водяного горіха — черепаха знає, що під розлогим листям її багато. Принаймні, доста. На сьогодні доста і на завтра, і на післязавтра, і ще на багато років, а там, дивись, і до безкінечності вистачить. І надійного рятівного мулу тут уволю, і жучків з рачками. А тому полюбляє черепаха грітися на сонечку, а чи виглядати здобич не на березі, а обов'язково на колоді. Колода велика, довга, сучкувата. Колись вона була осокором, та віджило дерево своє, впало і тепер плаває озерцем, даючи притулок то чаплям, то вужам, то черепахам. З колоди-осокора не тільки видно, що коїться навколо, а головне, до води близько. Черепаха добряче бачить. Майне за осокою чорний вилиск гумового чобота, вона вже знає — то людина. І вже не зводить із того полиску очей, готова будь-якої миті пірнути у рятівну воду.
День так сиділа-лежала черепаха на колоді, другий, сьомий, двадцятий, місяць сплинув, ще один, третій розпочався. Уже з тиждень, а то й більше пройшло з тих пір, як почало рости всередині черепахи якесь тривожне й разом з тим звеличене відчуття. Ще не второпавши, як слід, до чого воно призведе, черепаха сторожко прислухалася до нього, аж поки не стало їй щось з'ясовуватись. Таке з нею коїлось уперше, бо була болотяна панцерниця ще зовсім молодою, навіть юною. Проте досвід усіх панцерниць, що жили до неї, вибудовував у нетривкій уяві дорогу до берега.
Саме дорогу. І саме до берега. Дивне й могутнє відчуття. Воно підштовхує черепаху повз верби й в'язи, завбачливо попереджає про калюжі й паліччя. Черепаха ще ні разу не була на березі, та вже відчуває пісок, подекуди помережаний цмином та мітличкою. Вона аж здригнулася від солодкого перевтілення, коли раптом зрозуміла, навіщо брестиме отією незнаною стежиною-шляхом і що робитиме там, у його кінці.
Водночас черепаха згадала нетривалу, але солодкотремтливу присутність біля неї іншої черепахи — самця. Десь два чи три дні усього лише й потримався він коло неї, до того ж трапилося це ще весною, та, бач, згадалося. Бо відчула черепаха зв'язок між ним і отим дивним відчуттям, між самцем і дорогою, яку, попри все, треба було здолати.
І черепаха стала готуватися. Насамперед уволю наполювалась, а отож, як слід попоїла, виспалась на колоді. Згодом занурилась у му ляку, прикидаючи, чи підуть найближчим часом дощі, чи ні. Тоді виринула й вирушила в путь.
До берега вона дісталася швидко. Перш ніж вилізти на чорну й масну обмілину, набрала, скільки могла, води. Багато набрала, як ніколи. Разів на п'ять, а то й на десять вистачило б, аби вгамувати спрагу.
Черепаха здогадувалася: шлях чекає на неї нелегкий і тривожний. Тривожний шлях уже хоча б тим, що жити доведеться тривалий час без болота, отож, та вода, що з собою й заспокоюватиме, й сил додаватиме. І в пригоді стане майбутнім маленьким черепашкам.
Уперед — по твердій, але такій тривожній землі. Поки що подалі від води. Гострі, плоскі й округлі камінці вставали на її шляху нездоланими брилами, і черепаха обходила ті "брили" ретельно й терпляче. Ніяких знаків обіч умовного шляху, по якому повзла, не було, проте черепаха мала доступний лише їй, осяжний лише нею простий і надійний дороговказ. То був запах сухої, осонценої землі, котрий посилювався й кликав лише в одному напрямку.
Трапилися зарості деревію й пижми — справжні нетрі. Обійти б їх черепасі, та за чагарником вчувалося так багато сонця, що поповзла черепаха навпростець, залишаючи позаду себе звивисту просіку. Аби не панцир на спині, аби не кістяне забороло на животі, подряпала б себе необачна мандрівниця добряче. Знесилилась і завмерла б у затінку, неквапно приходячи до тями. Та вона рухалась уперед. Без подряпин і синців. Лише заплющувала то ліве, то праве око, то на якусь мить обидва відразу, коли наштовхувалася на тоненьку суху гіллячку, чи стебельце цмину лізло їй у саму зіницю.
За трав'яними заростями й справді назбиралось багато сонця. Землі воно, ясна річ, не діставало. Тут розкошували тугі й веселі промінці. їх було безліч, вони сягали аж до самого лісу.
На околиці цього сонячного простору черепаха зупинилася перепочити, бо й вечір уже наближався. Про це раптом нагадали довгасті тіні попід лісом, цівочки холодного повітря, а також солов'ї, котрі все голосніше видзвонювали звідусіль.
Перепочити можна було б де завгодно, скажімо, там, де застала втома, а от на ніч місцинку треба ще було підшукати. Черепаха облюбувала собі заглибинку під кущиком заячого холодку, де збереглося зопріле листя. Попорпалася лапками, лаштуючи щось схоже на гніздечко, затихла, завмерла й заснула.
Уранці черепаху ніхто не будив. Прокинулася сама. Умить второпала, де вона й для чого. Висунула голову з-під панцира й побачила, що сонця на галявині ще дуже мало. Отож, виспалась і не проспала, час працює на неї, значить, у дорогу.
Запас води ледь-ледь поменшав — усе, як слід, ніяких утрат.
Галявина та належала лисиці, у неї й нора тут була колись посередині, під кущем верболозу. Тепер лисиця має оселю в іншому місці, біля саду, але сюди навідується постійно. Уздрівши в траві черепаху, здивувалась. А черепаха зіщулилася, завмерла. Втягла в себе якомога глибше й голову, й хвіст, і всі чотири ноги. А лисиця, ні, щоб прошкувати собі далі, причепилася до черепахи. То на спину її переверне, то на ребро поставить, притримуючи передньою лапкою. Вона була зовсім неголодна, лисичка, а от здобич випускати не хотіла.
Та чи й здобич? Черепаха ні за що не висовує голову з-під свого кістяного дашка, міцно зібгала ноги й хвіст. І ще довго-довго так притискувати їх може, лисиці й невтямки, скільки саме. Одне лиш непокоїть: нелегко тримати у собі воду, а особливо згустки нового життя. Так, саме життя й саме нового. Черепаха вже здогадувалася, що то воно таке там у неї всередині.
От руда напасниця! На цілих півдня затримала черепаху. Та ще й коли залишила її у спокої, черепаха не відразу поповзла далі. Десь годину, чи навіть і дві лежала нерухомо, чекаючи, що ось-ось лисиця може повернутися.
Не повернулася. Отож, і добре. А ще добре, що лисиця не залишила її на спині. А то довелось би згаяти ще добрих півдня, поки не спромоглася б стати на ноги.
Знову — дорога. Мабуть, було б усе гаразд, коли б не дощ. Він так круто замісив усі запахи, що на якийсь час позбавив черепаху дороговказу. І вона довго шукала свій єдино правильний напрямок. Черепаха навіть одважилась пересікти широку грунтівку, вибравши прошарок, коли на дорозі не було ні машин, ні підвод, ані велосипедів. Людей, і тих не було.
Черепасі сподобався степовий моріжок обіч шляху: і цмин тут був, і вдосталь повернутих до сонця піщаних лисин. І черепаха вже була дряпнула кілька разів лапкою, ніби збиралась саме тут викопати ямку, для якої усередині в неї все давно вже визріло, та зупинила її близькісь шляху. І вона поповзла далі, відчуваючи, полити яєчок.
Ніхто сказати, що води у неї ледь вистачить, аби ямку для не може скільки кроків черепашачих залишилось їй зробити до того місця, якого вона так прагнула. Черепаха його відчула, те місце, воно було недалеко, та раптом її накрила суцільна тінь. Крихітна, невимовно коротка мить умістила в собі й доторк тіні, й запах людини, й відчуття її рук, і страх, і мало не розпач. Черепаха заховала голову, а разом з нею, ноги і хвіст, але сил, щоб втримати воду їй не стало. І вона віддала її всю до останньої краплини, не знаючи, що людина встигла завбачливо відсахнутись від болотяно-озерного струменю. Відсахнулась, проте черепаху з рук не випустила.
Навіщо людині черепаха? Зварити суп, а з панцира зладнати попільничку? Черепаха про це нічого не відала. Вона просто раптом втратила будь-яке відчуття доцільності. Доцільності галявини, ясного дня, своєї подорожі. На людину її відчуття не поширювалося. До людини черепаха не відчувала ні відрази, ні злості. Лише страх і розпач.
Черепаха людині була непотрібна. Вона її обдивилася, чомусь навіть піднесла до носа (мабуть, понюхала) і опустила на землю. І пішла геть.
Черепаха залишилася сама. Кілька годин лежала нерухомо. Вона збагнула, що копати ямку немає ніякого сенсу, бо немає ані краплини води, щоб змочити грунт, засипати ним яєчка, утрамбувати й знову полити водою.
Треба вирушати назад. До свого озеречка. Набрати там води, трохи відпочити й знову вирушати в путь до цього моріжка. А можливо, до іншого, такого ж. Та чи вистачить сил? Чи вдасться втримати у собі яєчка, котрим уже час лежати в гнізді?
Черепаха не бентежилася цими питаннями, вона просто не досягала їх своєю нетривкою свідомістю. Вона повернулась і поповзла назад. До озерця. Тим шляхом, яким дісталася до цього моріжка. Шляхом, на якому знову може зустрітися лисиця. Може зупинити та ж людина. Або іще хтось...
Біля осокора
ЛЮДИНА прийшла сама - одна-однісінька вона з'явилась. З нею не було не те, що рушниці, а навіть ножа. Людина глибоко усвідомлювала, скільки тривоги для мешканців галявини несе в собі вже одна її присутність, а тому робила все, щоб залишатися непоміченою. Людина прийшла разом зі сходом сонця й перш ніж ступити на галявину, довго стояла, прислухаючись, у заростях аморфи. Вона відчувала й бачила, що ніхто й ніщо не в змозі їй завадити, хіба що яскравий і дзвінкий ранок. Але ранок був зайнятий підготовкою нового дня, й людина безперешкодно пересікла галявину, а потім залізла на осокір.
Людина мовчки подякувала обставинам за сприяння. Проте радіти не квапилася. Людина приготувалася до кількагодинного чекання, яке (дев'яносто шансів із ста) може увінчатися нічим.
Чекати довго не довелося. Ті, через кого людина сюди прийшла без рушниці й ножа, один за одним стали з'являтися, коли не спливло ще й півгодини. Два чудових лисенятка сиділи коло нори, і це було так реально й захоплююче, як і сама засідка людини на осокорі.
Людина вгамувала дріж азарту, притамувала хвилювання й почала фотографувати. Вона знімала натхненно, чудово розуміючи, що такі подарунки, як зараз, доля часто не посилає.
Лисенятка поводилися так, ніби свідками їхньої появи із нори були лише ранок, мовчазний осокір та небо. Вони були зовсім природними в природних умовах. Людина на дереві перебувала поза межами усього цього, отож, вона не заважала.
Людина дивилася на лисенят і фотографувала їх, аж поки щось не підказало їй: "Зупинись". До кінця плівки залишилося менше десятка кадрів...
Людина зупинилася. Вона багато чого хотіла, проте завжди примушувала себе вдовольнятися тим, що мала. Зараз їй цілком вистачало свіжого ранку, дерев, трави, неба та двох лисенят, котрі їй не належали. Але випадок розпорядився дещо інакше...
Людина побачила лисицю саме в той момент, коли до неї підбігли обидва лисенятка. Спершу вона сторопіла, а коли прийшла до тями, мало не закричала від радості. Адже вона була тут, поруч, усе бачила й не заважала. Людині це здавалося неймовірним, і вона знову здійняла фотоапарат.
Затвор клацав тепер вже не так часто, але здавалося, нібито різкіше. Проте ні лисиця, ані лисенята не звертали на металеві звуки ніякої уваги. Мати годувала своїх дітей, а її рухливі вуха та чорний кінчик носа ловили ті звуки й запахи, котрі тривожили її більше. Наприклад, хурчання моторного човна на протоці, віддалений тріск сушняка й запах диму від невидимого кострища.
Людина знімала й просто спостерігала. Спостерігала й просто знімала. Коли натискала на спуск фотоапарата, вона затримувала дихання, а коли просто спостерігала, думала. Людина дивилася на лисицю з лисенятами й думала багато про що. Не обов'язково й не лише про те, що бачила перед собою. її думки були легкими, та не легковажними, бо вони були позбавлені дріб'язковості й метушні.
Лисиця годувала лисенят, потім гралася з ними, лежала на траві, мружачи проти сонця очі. Людина знімала лисицю та її дітей, аніскільки не думаючи про те, як сприймуть її знімки люди, поміж яких вона живе. Людиною рухала одержимість.
І все ж людина згадала, що треба йти. Фотографуючи, спостерігаючи й розмірковуючи, вона не забула дати собі слово піти з галявини так, щоб її ніхто не помітив. Інакше жоден із її найунікальніших кадрів не матиме ніякого сенсу. Лисиці потрібне не фотографування, вона прагне спокою. Не реклами вона жадає, а усамітненості. Людині ж треба набагато більше, а тому вона не має ніякого права турбувати лисицю та її сімейство.
Уже не маючи жодного вільного кадра у фотокамері, людина непорушно просиділа на дереві ще цілу годину. Вона чекала підходящого моменту, аби непомітно щезнути. І дочекалася. Граючись, лисиця заманила своїх дітлахів у найвіддаленіший куточок галявини, де у високій траві інколи видно було лише білий кінчик її хвоста. Людина безшумно злізла з осокора і, згорбившись, побігла геть. Утікаючи, вона не думала ні про що. А коли зупинилася та полегшено зітхнула, раптом побачила, що на озері рідшає туман, отож, ранок догоряє... А в неї було таке відчуття, нібито до кінця прожито увесь довгий червневий день. |